Попереду всіх летить ватажок, а за ним уже другі: хто за хвіст коневи почепиться, а хто за гриву та так і пливуть… А з Турками так усе за віру билися, з Ляхами більше за землю.
Коні у них були такі, що вже! Одно слово, як змії! Було як зійдуться Запорожці, то все вихваляються їми та визивають один другого, хто лучче сяде на коня… Отут коло мого батька жив Запорожець Смик, — страшенний козарлюга був! Він такий був, що чоловік дванадцять захищав, а вони його й не візьмуть. Так цей Смик поставить було одну ногу у стремя, а другу на землю, та одною рукою візьметься за гриву, а другою обіпреться на спис, та так як муха вскочить на коня, а кінь як укопаний стоїть. А другий був такий Запорожець, Явір, як напється було, то й на коня не влізе, й кричить: „Повзи!“ То він передні ноги протягне вперед, а задні назад, тай повзе. Як почує, що козак уже на спині, тоді підніметься, тай гайда. А як сяде Запорожець на коня, то орудує ногами: куди хоче, туди й поверне.
Великі вояки були! Батько було як почнуть розказувати про ту відвагу Запорожців та про баталії їх з Турками або Татарами та Ляхами, так аж страшно слухати. А оце літом було, як скинуть батько сорочку, то аж моторошно дивитися на них: усе тіло наче те решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах мнякоть так і теліпається.
Страшенні вояки були!
— Розкажіть же мені, дідуню, які були у Запорожців кріпости.
— Кріпости? Січа — ото у їх і кріпость: коло неї були окопи, вали, а в середині дзвіниця, куди ставлялися пушки; були у їх кріпости і в паланках, — по нашому уїзд, по їхньому паланка або суд. Оце і всі кріпости, а більш і не чув, щоби вони у їх були. Вони так жили, що нікого не боялися.
— А як же у тій Січі було?
— У Січі курені у їх були; такі хати: як пятьдесять хат, то й курінь. Ці курені ставлялись один до другого причілками, а робились на стовпах та на сволоках, без димарів. Від того як затоплять було грубу в курені, то дим іде прямо через оселю, — так і курить, так і курить, — за тим то його й куренем прозвали. Серед сіний куріня ставляли
