за народ такий були, як вони жили й де поділися. Чули ви про них щонебудь?
— Як не чув, як мій батько та були із тих самих Запорожців.
— От як!
— Так іменно. Спершу були вони у поміщниках, коли чули, при отаману Перебийносу.
— Як не чути, чув.
— Так, ото вони були у поміщниках у пана отамана, бачили ту Січу, може там скілько раз ходили й на війну з козаками, а потім вийшли із Січі тай сіли отут саме, де й я сижу; тут вони й бурдюжок[1] собі поставили, тут і одружились, а одружились уже стареньким, — так мабуть років з шістьдесять їм було. Найлюбійшим сином був у них я. Оце було як загуляють, як запють, то зараз і кричать: „Ех, Іваську, будеш у мене Запорожець!“ Вони й водили мене по запорожськи: обриють голову, — а бритва гостра така була, наче вони гладять, а не бриють.
— Так ви, діду, з правдивих Запорожців?
— Із справжніх Запорожців, та ще й сам трохи Запорожець, бо як хрестили мене, то батько ще й пороху підсипали у купіль, щоб загартувати мене, бачите, із самого малку — уже такий звичай був у козаків.
— Скажітьже, любий дідуню, звідкіля ті Запорожці набиралися?
— Звідкіля набиралися? Відовсюди. Той звідтіля приїде, той звідтіля прийде, з десятка до двайцятка, а з двайцятка до трийцятка, — та так і ціла сила набиралася. У Січ приймали усякого, тільки імення переставляли. Дехто зпід пана утече, приймуть; дехто від батька та від матері біжить, приймуть; деякий жінку покине; так аби до Січі дійшов, то й живе там, не вигонють. Зараз йому чуприну заведуть і готов, зараз і зодягнуть. Отсе прийде, бувало, до Запорожців чоловік босий, голий, а вони його уберуть як пана. Та воно й дива нема: у їх сукон тих, одежі, так яких хочеш родів і кілько захочеш, можна було дістати… Жили Запорожці самі собою, — лицарі тай годі.
- ↑ бурдюг — землянка в степу.
