Цю сторінку схвалено
Що так вросли, мов корінь жита,
У мізок мій, у кров, у груди?
І може через те, що зріс я
Під завивання, плач вовків
Отам, де гай чоло вклонив, —
Я став співцем свого Полісся…
І жаль такий до сліз, до болю,
Що більш додому не прийду,
Не вдарю пісню молоду
Об синь гаїв, болот і поля…
Тепер я зовсім вже не той,
Яким мене ти, мамо, знала:
Забув про постоли і сало,
Вдягнувши „джимі“ і пальто…
Та не забув тебе і пущу
І батька зморщене чоло,
І до хатини за селом
Мене все тягне дужче й дужче.
Ха-ха! Який я став смішний.
Ото-б тобі тепер побачить,
Як син твій, харцизяк ледачий,
Складає віршики весні.
І силоміць в поети суне:
— Так, знай, мов, наших чабанів! —
