сили світло в залі — публіка, одначе, так „неїстовствовала“ стоячи, од гальорки аж ген-ген у горі і до першого ряду „оркестри“, що капеля змушена була вийти знову і… співати цілий відділ.
Але цей успіх художньої програми „Думки“ ні з чим не зможе зрівнятися з тим „успіхом“, що його викликало виконання заповіту…
В кінці другого відділу, заля по якійсь однодушній згоді облишивши, як то було на перших концертах, вигуки:
— „Ще не вмерла“, „Непора“ й „Зозулю“, — уся, як один загула тисячма голосів:
— Заповіт!
Як доводилося чути з „кулуарних“ балачок, багато „щирих“ навмисне прилучили свої голоси, щоб спровокувати „Думку“. Бо, мовляв, радянська капеля знає тільки Інтернаціонал. Заповіта ж не співає і… не посміє (побоїться чека!) заспівати.
Ну й „спровокували“ на свою голову.
Підчас співу „Заповіту“ всі українці, багато росіян, деякі французи, встали. В залі то в одному, то в другому кінці чулися ридання… Здивовані французи озиралися:
— „Ке-с ке се?“
Але чи могли, і що могли — їм відповісти ці нещасні, одірвані від своєї землі, од своїх кревних, завдяки брехливій політиці авантурників, люди?
Звичайно ні! Звичайно нічого!
Для багатьох „Заповіт“ Думки 24/II в залі Плейєль був своєрідним — „Нинє отпущаєші“…
Багатьом він одкрив очі на справжню дійсність українську.
Багатьох переконав, що „справа українська“ твориться робітничо-селянськими руками, а не групкою буржуазних запроданців, інтриганів, шкурників і політиканів…
Не обійшлося й без інциндентів:
