Є кілька експонатів художньо-промислового ґатунку — здебільшого — скло.
Перше, що одразу кидається у вічі на цій виставці незалежних, це аж занадто багато жіночого — голого, звичайно, тіла.
Щоправда, голе тіло жіноче саме у Франції (починаючи ще з давніх давен Греції та Риму і аж до сьогодні) в усіх митців перетворилося на „культ“.
Його „обожнюють“, на нього моляться, його виставляють скрізь і всюди, од Лувру починаючи й до похабненького шинку десь аж у самісеньких нетрях. Театри „Рев'ю“ („Казіно де-Парі“, „Фолі Бержер“, „Мулен Руж“) буквально „пачками“, як уже було говорено, демонструють це голе жіноче тіло. І не завжди можна сказати, щоб вони робили це зі смаком, чи з якимсь почуттям загально-визнаної художньої міри…
І коли Ж. Енгр, Ед. Мане (французька школа XIX століття) „виписували“ клясичні форми своїх „Одалісок“, „Купальщиць“, „Олімпій“ і т. ін., даючи „зразкові“ лінії й „бездоганні“ контури годованого плеканого тіла, за що й дісталися до „святая-святих“ — до Лувру, то новітні майстрі, сучасної нам школи, сучасної нам Франції невідомо, чи дістануться коли в це „святая-святих“, комфортабельних сальонів, чи збережуться їхні імена хоча б для історії…
А треба, щоб збереглися.
Бо… хто зна… Може „пресищеній“ Европі саме тепер і треба талого повчального, такого в дусі Fegna, Caballro, Dreyfus-Sterna, Lemmera, Riviera і т. п. „жанру“, де страдницькі обличчя повій, уродливо-деґенеративні форми торсів куртизанок, одвислі немічно-безсилі груди „красунь“ Парижу, переплітаються з хворобливістю „Peinture“ Дрейфус-Стерна. Або з клясично-ідіотичними обличчями міщан в „Noce“ Феґа, що в його чудесній карикатурі так прекрасно відбито „весільні“ настрої і славні традиції: в шлюбних строях, „вона“ у фаті, а „він“ у фраці (позиченому) з обов'яз-
