красні форми, і величезну силу напруженого пориву вперед, — цілковито виявляють задум, ідею творця…
Ця „Перемога“ дійсно перемагає кожного, хто тільки має очі, що б поглянути на неї…
Як перемагає, захоплює і кличе за собою прекрасний барельєф „Рюд'а“ — „Марсельєза“. Це друга жінка, друга скульптура, що з найбільшою силою, поряд з „Перемогою“ причаровує глядача і примушує помимо його волі й бажань любити боротьбу, стреміти до змагань і прагнути перемоги.
До такої ж гами почувань кличе й споглядання прекрасної „Мініятюри“ мармурової під „бісквіт“, композиції — Адамового „Прометея“ (1705–1778).
Чудесна, незабутня скульптура! Сили вражіння, якої не губить навіть аж занадтий натуралізм. Її творця, так надхненно і з такою емоційною насиченністю передано тут знамените Шевченківське:
…„Що день божий довбе ребра
Серце вириває“…
І нарешті, вже на відході, остання зупинка перед близьким нам „сюжетом“, що якось ніби випадково потрапив до цієї „аристократії“ імператорів, царів, королів і єпископів.
„Пейзан“ Далю (1858–1902).
Прекрасна „Деталь“ з бронзи, до монумента „Слави труду“ (що його покищо не збудовано)… Чи не тому, що в цій деталі талановитого майстра, більше зненависти, ніж слави?
До речі: чому цей „явно виражений“ робітник — за всіма ознаками — шахтар, з кайлом, що лежить біля його ніг — названий „Пейзаном“ (селянином)? — невідомо…
Після урочистости Пантеону, після розкошів Версалю, взагалі після пишности декорованого на кожнім кроці Парижу, — поряд з Лувром і десятками інших
