„чоловік, що хоче говорити“ з невеличким шрамом на безвусій верхній губі, вражає своїми очима.
Міцно стиснуті губи в трохи, ніби іронічній посмішці, не розтулюються, але очі, очі переслідують вас куди б ви не пішли. Скільки б разів ви не заходили до Лувру, ви обов'язково прийдете, вас потягне поглянути ще раз на це сфінксоподібне, але таке живе, з таким розумним виразом, обличчя, на ці незабутні чарівні очі — магнет…
Щось подібного є в манірі письма, особливо в передачі саме „магнетизму“ очей у неаполітанця Антонелло й фльорентійця Вінчі (творчість обох їх також припадає на один час — 15 сторіччя).
„Джіоконда“ й „Кондотьєр“ — два незабутніх портрети, що їм нема нічого рівного в Луврі.
Якось не зворушує, зовсім не вібрує після Вінчі й Антонелло придворний, трохи олеографічний, портретист. Ван-Дейк (1549—1641) (Фламандська школа) за винятком, правда, єдиної картини („Св. Діва з дарівниками“), яка, не дивлячись на сантименталізм, — все ж примушує зупинитися перед собою.
Зате, який багато-пишний, яскравий, який багатобарвний і який багато-настройовий (теж фламандець — 1577—1640 рр.) — і як ніхто, монументальний Рубенс… „Священнозавітні“ сюжети його барвистої палітри переплітаються з суто світськими, життьовими, „статевими“, такими повнокровними до заздрости здоровими тілами… Алегорія з реальністю. Фантазія з дійсністю. Радість і жах. Жах і відвага. Темно-чорне з блискуче-яскравим, — усе це у великій мірі зібрано в безлічі ґрандіозних полотен, розкидане по багатьох залях і в спеціяльній — Рубенсівській.
Он урочисто величний і разом яскраво барвистий „Христос“… Он монументальний „Ангел, що слугує пророкові Іллі“ і „Тріюмф релігії“, он трохи купідонообразна, як у Мурільо „Св. Діва“, а ось виключна багатством фарб, навіть для Рубенса,
