ням в природі, в його пейзажі, справді надзвичайно декоративному, хоч і в типово старому, (під олеографію), письмі.
Перепочиває зір і на знаменитих, яб сказав, у дусі фалшиво плякатних полотнах, занадто купідонообразного Мурільо (Севільська школа 1616—1682 рр.) так у своїй „янгольській кухні“, як і в типово-церковному писанні „поява святої діви“.
І, що дійсно чарує в цьому улюбленцеві багатьох прихильників „чистого мистецтва“ — це славнозвісна „Мадонна“ та „свята родина“…
Але… Ці солоденькі „янголятка“, сотні їх, такі глупо-наївні, голенькі шматочки м'яса, так один на другого схожі, скрізь у кожній картині надокучливо перевантажені — псують кінець-кінцем загальне вражіння од майстерства цього знаменитого художника.
Мимоволі переводиш очі і довго не можеш одірвати їх від менш популярного (Еспанської школи 1586—1640 рр.) Тристана, з його тмяним страдницьким обличчям „Св. Франсуа“, що ледве-ледве вимальовується на чорному тлі. Дивна ця картина. Спочатку нічого особливого: молиться собі літній уже чоловік. Але чим довше дивишся, тим яскравіші стають окремі риси, загальний вираз.
І трудно вирішити — чи то блаженний екстаз побожної людини, що вірить у „вічність“, „премудрість“ і „ласку божу“. Чи навпаки — зневіреної, що шле прокльони йому, невідомому за всі ті муки, втрачені надії, розбиті сподівання, наділеної вищим розумом істоти, для якої вже не існує жадних кумирів.
Таке ж дивне вражіння, але вже іншого порядку залишає й портрет „Кондотьєра“ — Антонелло (Неаполітанська школа 1444—1493 рр.).
Зовсім непомітний собі портрет, на чорному тлі, погруддя з блискучим світлобронзовим обличчям.
Трохи худорляве, з різко окресленим підборіддям, прямим носом, зачіскою „ala mougik“, в шапці, цей
