моша“… і така незабутня, ледве помітна усмішка якогось, одній їй та творцеві її відомого „секрету“, величезної сили магнетом притягає до себе очі всіх, хто тільки має „щастя“ пройти повз…
Саме живучи у Франції, бачачи недосяжні для багатьох розкоші, можна зрозуміти, чому Джіоконду можна любити, до забуття, до сказу, чому на неї можна молитися.
Зрозуміло, взявши до уваги всі ці соціяльно-економічні умови, що в них живе велика сила паризької інтеліґенції, — непевність за завтрашній день, загроза безробіття і т. інш. окраси капіталістичного ладу, стає зрозумілим, чому поруч неї можна плакати…
Маючи такі передумови, пройти мимо й не помітити Джіоконди, — ніяк не можна.
Подивившись раз на неї — забути теж не можна.
Як не можна забути темного тла з блискучим „під бронзу“ обличчям, повну експресії й глибокого змісту, зовсім не святої „Тайної вечері“.
Не можна поминути, не зупинитися й не придивитися до виключного майстерства передачі прихованого одчаю й суму до цих, без муки, але з повними сліз очима, до всієї повної пристрасти й бажання „Клеопатри“: Ріці (Больонська школа, XI століття), що в ній німа покора перед „долею“ й радість від — хай жахливого з муками й болем — кінця, — переплітаються непомітно, одна одну доповнюючи, одна з другою гармонуючи, творячи неповторимий, але й незабутній акорд… Така ця „Клеопатра з гадюкою“…
І зовсім іншим видається спокійно-лагідний, умиротворений таємниче „мятущийся“, з яскравими бликами й темними проваллями — Тіціян (1477—1576 рр. Венеціянська школа) в своїй картині „Альфонс Фераре і Лаура Діянті“, а поруч Альбані (також Больонська школа 1588—1660 рр.) увесь от „гріховної“ земної
