На всьому позначилася печать того „соціяльного замовця“, що замовляв ці оздоби для своїх палаців, домів і храмів… На всьому видно насамперед велику руку художника-творця, виключної сили й майстерства, техніку, якийсь справжній секрет добору матеріялу; фарби живуть, промовляють, через віки часу аж до сьогодні кожному, хто тільки має очі, щоб споглядати цю дійсно вічну красу…
От де є чому повчитися кожному, хто зв'язаний з мистецтвом!
Тут знайде для себе і візьме на все життя, як води живої і художник, і артист, і музика, і письменник.
То ж недивно, що й тягнеться до Парижу все молоде, талановите, не зважаючи на злидні, в яких доводится жити тут. Бо хоч як важко не випити кави, не закурити цигарки, не мати чим заплатити за кімнату, — споглянути на цю світову збірку мистецьких цінностів кортить кожному.
І я цілком розумію тих „вічних художників“, що переповнюють артистичні кафе Латинського кварталу, буквально голодуючи, ходячи у неможливо засмальцьованих сорочках і дешевеньких беретах, і таких же дешевеньких демісезонах, в яких холодно навіть улітку.
Зрозуміла мені й ночівля їхня на холодних плитах мармуру садової лави Люксембурґу чи Тюльєрі, зрозумілий і той факт, що багато й багато з них, оцих „вічних“ художників не увічнять себе ніякими, навіть поганенькими, творами…
Бо написати справжній великий твір вони не можуть в силу багатьох, соціяльного порядку, обставин життя, писати ж на замовлення дешевого ринку їм не дозволяє „честь і гідність“ художника…
Так і ходять вони, роками по Лувру, по кав'ярнях… до знайомих по позички…
Марять про славу, гроші; часом кидаються у холодні хвилі Сени, часом встромлюють шию у змочений рушник, а поки… поки живуть, бо є Лувр, куди за
