А я йому, значить, відповів.
— „Трах-трах! — резолюція прийнята“.
І було це в день грудня 14-й, року революції пролетарської 12-го.
Грудня 15-го я вже почував себе як француз і спільно з Городовенком, склавши кілька ділових телеграм до нашого постпредства у Москві щодо віз у французького консула, закордонних пашпортів тощо, поїхав, покищо звичайним Харківським „ваньком“ за 40 коп. до Нарком Зак. справ, Наркомвнутсправ і… до фотографа, що на Університетській горці.
Тількищо виїхали за ріг — назустріч похорони.
— В далекий закордон хтось дістав пашпорта — зауважив я, з сумним відтінком у голосі.
— Це добре… гроб — це „на щастя“ — відповів мені маестро.
Я одразу повеселішав. Справді хотілося, щоб усе було щасливо.
Між іншим, товариші, коли ви вже дістали візи, закордонні пашпорти і зфотографувалися так, що „ні очей, ні плечей“, не думайте, що ви вже — „почти заграницей“.
— Нічого похожого!
Ми теж так думали.
Більш того, Городовенко запевнив, що на „Думку“ „in corpore“ відпускають декілька тис. карб. у золотій валюті. Його теж хтось там запевнив.
На „поверку ж“ вийшло, що наша Держава Радянська, Пролетарська, таки дуже любить мистецтво взагалі і хорове зокрема. „Думку“ ця держава таки як слід підтримує й утримує ось уже десять років. Кортить
