гри, всією атмосферою свого дійсно мистецького колективу, нагадує нам „Весну“ нашого театру.
Прекрасна п'єса. Надзвичайно влучно схарактеризовані типи, досить гостра, в'їдливо-зла сатира на сребролюбців, серед яких усе ґранди, кардинали і взагалі буржуа.
Сотий спектакль довів прекрасну зіграність акторів, їхню цілковиту „модерність“, стремління одійти од штампів „маститих“ театрів.
Звичайно, це ще не Березіль… Це не Меєрхольд, не Таїров…
Нема стилю вистави, нема одности пляну режисерського, почувається часом різнобій у окремих акторів, є часом зриви, як, напр., у прекрасного загалом актора Серова (Seroff) од комедійности, де він бездоганний, до шаржу, який йому зовсім непотрібний.
Не погане декоративне оформлення, але знов та двоїстість: найсправжнісінький павільйон і „майже конструкція“. Досить барвисті костюми єдині, що витримані в стилі епохи — „Венеція“, часів Ренесансу.
Звичайно, всі ті огріхи, що ми їх помітили, аж ніяк не зменшують великої ваги й цінности цього нового театру і саме цієї вистави, де тональний бік переважає над ритмічним малюнком (дуже багато „старих“, „психологічних“ рухів, недосконалі мізансцени), але який — театр — є безумовно одним з найкращих, що ми бачили з драматичних в Парижі.
Той живий огонь, той свіжий подув, той ентузіязм, що ним горять усі актори, композитор, художник, режисер, він же й чудовий виконавець головної дуже важкої ролі — М-р Дюлен, він же й організатор цього театру, — запалює „численних глядачів, що вщерть набивають цей невеличкий „інтимний“ театр і нагадує нам перші кроки наших піонерів од нового революційного театру — Молодотеатрівців з їхнім талановитим керівником Курбасом.
„Вольпоне“ в театрі „Ательє“ незабутнє театрально-
