дукт“ свого часу, ось де витвір мистецької уяви, що повною мірою потрапляє смакам і потребам свого „Соціяльного замовця“, що всю свою спритність, енерґію, вигадливість і найостанніші вдосконалення з театехніки (електротехніка, механіка, кінооптика) кидає на обслуговання безглуздої мішанини, що голосно зветься теапоставою, а насправді суттю своєю нічого спільного з театром не має.
Вся „сіль“ постав розрахована на приголомшування провінціяла — чи то француза, чи звичайного „étranger“.
Це приголомшування полягає насамперед у багатстві й пишності вборів. Далі йде „ґрандіозність“ і „масовість“.
Багатство і пишність „уборів“ дотепними художниками й кравцями переходить всіляку межу вигадливости.
„Ґрандіозність“ і „масовість“ полягає в тому, що на сцену виходить спочатку десятків з півтора жінок, які, зробивши одне-два „антраша“, одходять на бік, а за ними вже виходить десятків два-три таких же жінок, за ними ще три десятки. Далі висипає півсотні, і так до того, аж поки вся таки чимала сцена не зарясніє живим „пишним“ квітником голих жіночих тіл. Протягом всієї досить довгенької програми, що триває до 4 годин, з одним на 10 хв. антрактом, перед глядачами проходить до 30-40 епізодів. Кожного разу нове групування, нова, часом навіть ориґінальна, поява в нових вбраннях, але кожного разу вся ця навала людського м'яса танцює обов'язково один і той же танок, де головним № є — піднімання перемінно ноги на рівень свого носа.
З усіх епізодів, які, звичайно, ні в який спосіб поміж себе неув'язані, ані тематично, ані змістом, нам сподобалося три. І найсвіжіший задумом, дотепний виконанням — це кошик із гвоздиками. На кону величезний кошик. Коли відкривають покришку — в ньому повно гвоздик, які починають рухатися. Виявляється, що це 25—30 жінок, які танцюють свій черговий нумер…
