жіння дійсного багатства й пишноти, що приховує „лахміття“ своїх трущоб перед багатими чужоземцями показними розкошами садів і бульварів, виставками й музеями — зустріти такий собі театр, що технікою своїх постав, мистецтвом режисера й художника, прийомами акторської гри нагадує нашу Золотоношу, — та й то не теперешню, коли по цих Золотоношах їздять три пересувних опери з прекрасним оформленням Петрицького, а стару дореволюційну Золотоношу.
Зо всіма атрибутами нашого провінційного театру від прорізних, мальованих на полотні й дикті декорацій „приставних“ кущиків, горбочків, річок і струмочків…
З традиційними виходами — „праворуч“, „ліворуч“ і з обов'язковою арією нехай і „посредственности“, але обов'язково на авансцені…
Коли ще сюди додати й сухі, анемічні хори, — згодьтеся, що „Ґранд-Опера“ не могла на нас справити вигідного вражіння.
— Дійсно: „провінція“… а не Париж, одноголосно ухвалили думчани.
— У нас такої опери не то що до Москви, Харкова, Києва чи Одеси, а й до Золотоноші не пустили б.
Після такого „конфузу“ в „Ґранд-Опера“, вирішили піти й послухати:
Саме для нас ставили „М-м Бутерфляй“. Тут в протилежність „Ґранд-Опера“ — усі артисти, з голосами, і артисти ці, мало того, що чудесно співають, ще й прекрасно грають.
„Опера Комік“ — це те, що ми звикли розуміти під назвою „Музична драма“.
Без жадної зайвини, без нагромадження ефектів з простими, все з тими ж традиційними павільйонами;
