„… Українська совітська капеля — це живий символ сучасної батьківщини нашої, символ українізованої, але не розмосковленої і невизволеної з чужого ярма України“…
Отак закінчує свою „панахиду“ „Тризуб“. Не менш „похоронно“, але ще більш „не понятно“ говорить французький дописувач Львівського „Діла“.
Героїчно „сконстатувавши“, що „Думка“ не мала успіху з ані у публіки французької, ані у преси — „Діло“ так само, які „Тризуб“ обурюється на „Думку“ за її репертуар, що складався з якихось „співаних кусників“…
„…Щодо останнього (тобто репертуару Д. Г.), то, не вагаючись висловити кілька уваг цілковитого й абсолютного профана, які може будуть видаватися єретичними керманичам „Думки“ та й нашим Львівським, Київським, чи Харківським меломанам“…
Що ж то за „увага“ цього щирого сина помийниці? Не треба було, посамперед „Думці“ співати, ані Дебюсі, ані Равеля… — бо:
„…Цікавити тутешню музичну публіку й критику могло єдине тільки щось особливо українське“…
Це „особливо українське“ на думку шановного „критика“ „Діла“.
„…Ой зійшлися всі бурлаки…“ (!).
„Зелена рута“… і цьому подібні пісні“…
Отака і „цьому подібна“… єрунда (а „Ділові“ вона здається „перлами“) розкидана на досить великій кількості рядків вельми таки „неудобочитабельного“ стилю цього „критика“, справді профана, як він сам себе величає.
Не менш цікавий „перл“ довелось нам вичитати і в одному з руських журналів — „Театр и Жизнь“, який щойно почав виходити в Парижі.
