давна твердив: „нєбило, нєт і бить нє может“ і забороняв співати ті ж українські пісні…“
Бідоласі до того „отшибло“ пам'ять, що він навіть забув, що всі ті, що „твердили“, сидять поруч нього, там же таки в Парижі й живляться лушпинням з однієї ж хазяйської помийниці і, що ні на Україні, ні в Росії їх уже давним давно „нєт і… і нє будєт“.
А в тім, слід констатувати, що витримати „тон“ критикові з „Тризубу“ не пощастило до кінця. Коли треба було врешті сказати щось і за „Думку“, за цю саму „Думку“, що в тяжких окупаційних умовах постала! на нашій батьківщині … „критик“ мусив признатися, що:
„…Капеля виявила надзвичайну елястичність взагалі, а особливо в нюансах динамічного характеру. Її одна з найкраще виконаних речей — „Дударик“ Леонтовича, була чимось чарівним, що трудно може передати бідне для цього людське слово“…
„Другою українською піснею, що її виконано з надзвичайним хистом, не пошкодивши ані трохи її ультра-народнього характеру, була „Коляда“ Козицького. Що то за чудова гра ритму, звичайно, так трудного для виконання взагалі, а зокрема „капелі“. Яка ідеальна дикція та яка глибоко народня інтерпретація самого змісту пісні“…
І так далі і т. ін. Увесь час в рецензії чергується оце знамените: „Лібо в морду давать, лібо в ручку целовать“…
Не вподобався „Тризубу“ й одяг думчан.
„…Той, хто сподівався побачити наше чудове народнє вбрання, що ним колись хор Кошиця доповнював представлений нам музичний образ України, глибоко розчарувався“…
Справді бо, широких шаровар „Думка“ спеціяльно для „Тризуба“ в Парижі… так і не одягла…
Через те…
