Перший, у досить чималій таки статті — аж на три сторінки свого хирлявенького журнальчику, устами якогось „скромного“ „В. С-ки“ нудно розповів своїм „численним“ читачам, що:
„…Ще задовго до приїзду капелі в українських еміґрантських колах не раз згадувалося про цю установу, що в тяжких окупаційних умовах постала на нашій батьківщині“…
Великі афіші розклеєні на вулицях міста, нагадали всім українцям про її скорий приїзд та про перший виступ на світовій мистецькій арені Парижу“.
І далі йде лірично-плаксивий вступ про те, що…
„Хоч ціни були й не на еміґрантську кишеню, але земляки наші поспішали запастися бодай найдешевшими квитками, потішаючися надією почути й побачити земляків (наше підкреслення Д. Г.) з далекої, в піснях оспіваної, і в мріях омріяної, давно не виданої нашої України“…
Звичайно „земляків“ зі своєї України петлюрівці в радянській українській капелі не побачили й не почули… А через те страшенно образилися і, причепившись до прикрої помилки в одному з оголошень, де „Думку“ було чомусь названо „Руським хором української капелі „Думка“ і де вони видряпали таку назву! — почали запевняти, що „Думка“ так і не спростує цієї нісенітниці. Як же, хіба можуть:
„…на смерть залякані та тероризовані люди спромогтися на такий, в більшовицьких умовах, вчинок. Це ж була б демонстрація українського „шовінізму“, або „розжиганіє національних страстєй“, за що не одному з них довелося б тяжко покутувати, повернувшися до совітської України“…
„…Чи ж можна після цього дивуватися німій мовчанці цих живих жертв більшовицького лихоліття, яким чекісти порозстрілювали душі, помилувавши їхнє тіло“…
— Чули? Читали?.. І це все, ця високо мистецька
