Захопила і цілком заполонила звичайних собі фармерів та ремісників скромненького, типово-провінціяльного Анґулему наша „Думка“.
Дуже інтересно споглядати, стежити за авдиторією різних кіл, різних ранґів, різного віку, поглядів, політичних переконань, як вона, ця авдиторія, реагує, сприймає „Думку“.
Як правило, кожен француз обов'язково чимось мусить бути захоплений.
Все, на що він дивиться, все, що він слухає й споживає, — мусить бути надзвичайне, в „світовому маштабі“ — найменше.
Прості, звичайні речі, закордоном „не йдуть“.
Все повинно бути екстраординарним. Хай йому, цьому екстраординарному, — сантим ціна, але коли про нього, чи про ню, написано в столичній пресі, коли про нього говорять саженні афіші й поставлено на нього найдорожчі ціни, — ага! — то значитьі є дійсно знамените, цікаве, мистецьке, витримане, яке хоч і не подобається, але яке треба з виглядом знавця — похвалювати.
Це стосується взагалі мистецтва. І театру зокрема.
Але… це ні в якій мірі не стосується „Думки“.
Правилом „хорошого тону“ в театрі вважається: стільки разів ляпнути у долоні й стільки ж разів гукнути.
„Браво“!
Скільки ляпне й гукне мій сусіда.
Це правило, як „правило“ систематично порушувалося витриманими щодо делікатного поводження французами… і на кожному кроці на концертах „Думки“.
Коли за першим, другим нумером сусіда плеще в долоні й оглядається на іншого сусіду, то вже за тре-
