— Від такої їжі зразу на фальцет перейдеш!..
Ну, та нічого, перед концертом наїдатися не годиться.
Черговий концерт у Ліоні пройшов якнайкраще.
Тут так само, як і в Парижі, чимало українців. Є й „малороси“. Від перших „Думка“, за прикладом паризьких організацій Сугуфу, дістала червоні квіти, що були, поза всяким „етикетом“, подані прилюдно. На естраді дириґентові подав їх не припараджений льокай у рукавичках, а таки справжній робітник. Від других, як воно й водиться, „Думка“ почула вимогу:
— „Ще не вмерла!“…
Численні „біс“ і виключний успіх не лише у руських слухачів, не згадуючи вже за українців, бо й у французів, головне „Колискової“, „Дударика“ й „Щедрика“, довів, що Україна дійсно не вмерла, а живе й пишно буяє… Тільки не та Україна, що про неї марять нікчемні недобитки петлюровсько-гетьманські.
Про це вони могли, правда, довідатись і того вечора, коли скінчився концерт, коли довгі шпалери вдячних слухачів, від дверей театру аж до самого траму, дякували думчан і пропонували своє авто, щоб довезти до готелю.
Радісні вигуки:
— Слава полтавцям!
— Спасибі киянам!
І французьке:
— Tres bien!
„Ошінь харашо!“.. і вигуки:
— Хай живе „Думка“, Радвлада й пролетарське мистецтво.
Одразу ж після концерту довелося їхати до готелю, щоб, відпочивши, на ранок — у дальшу путь.
Тож виходить, що Ліону „як такого“, поза концертовою залею й її вдячними слухачами-робітниками, „Думка“ не бачила. Знаємо тільки, як і ви всі, що в Ліоні багато мануфактурних фабрик, де працює не
