женуть думчани… Надзвичайно ефектне видовисько, забарвлене ще тим фактом, що як ми не гонилися за м-сье Базілем, а потягу не наздогнали. Він рушив хвилина в хвилину, секунда в секунду у призначений йому час.
Частина наших речей з двома думчанами, що поїхали були на таксі, так і залишилися у ваґоні без квитків, без мови і… без грошей. (Телеграми до обера потягу виручили бідолашних).
Другий потяг — експрес, що відходив за кілька хвилин, „підібрав“ нас, і ми несподівано проїхали до Ліону у м'яких ваґонах. Це „удовольствіе“ коштувало нашому імпресаріо кругленьку суму: чотири тисячі франків.
Добра економія на таксі!
До Ліону потяг прибув о шостій год. ввечері.
Поки розташувалися, пообідали, — час на концерт до великої залі консерваторії.
Між іншим, за обід. В Парижі за два-три дні якось усі умудрилися зазнайомитися з їдальнею торгпредства та ще з якоюсь руською їдальнею, і тому не звернули уваги на французьку кухню. А в Ліоні, як і скрізь по Франції, в кожному ресторані суп, суп… і суп… Та ще горох. Щоправда, після супу й гороху дають і м'ясо, але піди догадайся, що воно тут така мода — обід з чотирьох страв, та тільки ці страви менше за нашого обіду з 2-х страв.
А саме — на перше суп, на друге — горох, на третє — картопля, на четверте — м'ясо, шматок тоненького, худенького як п'ять сантимів, м'яса. Нарешті, на солодке вам подають сир голяндський. А встаєш із-за столу — голодний.
Хлопці категорично не визнавали французької кухні.
