надземний спосіб сполучення, і „метро“ (дешевший) — підземне. Я не згадую тут про трами, бо це найнезручніший засіб — можна чекати годину, а потім пішки прийти раніш від нього. Є ще третій, звичайно, спосіб, цілком удосконалений і віками вивірений, — спосіб авто-піху, але цим вдосконаленим засобом тут чомусь користуються тільки завзяті спортсмени, коли сходять, або на вежу Ейфелеву, або на високі шпилі Notre-Dame de Paris, щоб поглянути на чарівні химери.
Словом за 40 хвилин до відходу нашого потягу ми були на станції Метро. Їхати до вокзалу нам треба було хвилин п'ятнадцять–двадцять. Беручи до уваги посадку шістдесяти душ, у нас, проте, часу ще не бракувало.
Аж ось минає дві хвилини — немає чергового ваґона. Минає ще дві — і знову ваґона нема.
Мосьє Базіль — до начальника. Начальник з усією ввічливістю, на яку тільки здатні французи, відповідає, що на шляху трапилася аварія з ваґоном і тому на нашій лінії ваґон спізняється на п'ятнадцять хвилин.
Тут би Базілеві вийти „нагору“, взяти таксі та й край.
Так, як же так? Годинник показує, що, навіть, коли ми спізнимось на 15 хвилин, то все ж у нас ще є хвилин 15–20 в запасі. А разом — 200 франків економії!
Нехай буде й так.
Справді бо, хто ж може передбачати, що той самий ваґон, котрий вже спізнився на 15 хв., вестиме й надалі таку політику…
Не передбачав цього й м-сье Базіль. І був увесь час спокійний. Але, коли виявилося, що ми під'їхали до вокзалу саме в той час, в ту хвилину, коли потяг мав рушати, навіть Базіль втратив свою рівновагу.
Від парадних дверей до плятформи з потягами — добрих півгони. І от…
Французи, певно, ніколи не бачили такого видовиська: біжить наш імпресаріо, а за ним, чим дужче,
