вся високою мистецькою організацією, вони до кінця підтримували атмосферу „високого тиснення“, вони не припиняли гучних оплесків і гучних — „Браво“.
Не минулося як то водиться, і без „замовлень“.
І, звичайно ж, наші рідні землячки пробували внести момент особистих симпатій, — кожен замовляв на свій смак:
— „Заповіт!“ — чутно з одного боку.
— „Ще не вмерла!“ — розлягається в другому.
— „Зозулю“ — чутно чиєсь аполітичне бажання з третього.
Дуже цікавий діялог відбувся на закінченні програми поміж представниками двох „угруповань“.
— Слава товаришеві Городовенкові! — почувся звідкись згори оксамитовий бас.
— „Не товаришеві, а панові!“ — подав репліку якийсь тенорок з партеру.
— „Це ваша справа“ — відповів в октаву той же бас.
І знову гучні оплески. І знову овації.
Дальший шлях „Думки“ з Парижу лежав на Ліон. 15 січня ввечері, закінчивши концерт, „Думка“ перейшла на „військовий“ стан. Рано треба було вирушати, і тому всі розпорядження „головнокомандувача“ було передано „по куренях“ — тобто по нумерах готелю. О 6-й годині вранці капеля, як один, вишикувалась цілим батальйоном вздовж бульвару Батіньйоль.
Тут уже на нас чекав енерґійний м-сье Базіль (наш імпресаріо), що, спритно маневруючи поміж Сціллою та Харібдою паризьких авто-трамів та таксі, які, не зважаючи на ранню годину, гасали, як навіджені, — довів нас до „метро“, звідки ми й доїхали… зовсім не так то й добре, до ліонського вокзалу. В Парижі, як відомо, є два найзручніші способи дістатися з одного кінця міста до другого. Перший — це таксі (коштує дорожче),
