гою мали ще одну зміну „властей предержащих“: литовських урядовців, які теж чомусь вирішили, що ми еміґранти.
Під Вержболовом, вже без жадного руського акценту, який ми чули як офіційну і, очевидно, державну мову в Латвії, і ми побачили й почули коректних, чемних німців.
Аж ось і Берлін.
Міняємо доляри на марки, переїздимо з „Фрідріхштрассе-банґоф (вокзал) на Ангальтер-банґоф. (Старий вокзал), обідаємо, п'ємо знамените мюнхенське пиво і — їдемо до Парижу!
А п'ятий день у потязі, третій у закордонному ваґоні, де можна тільки сидіти, — дається в знаки. Спізнення на цілу добу примушує хвилюватися не лише мистецького керівника, а й усю капелю. Як то його виступати перед такою авдиторією, як паризька, та ще в супроводі симфонічної оркестри?
Адже це не Себеж.
Проте — їхати треба, їдемо!..
А тут як навмисне, услід за нами від самого Себежу, ув'язалася наша, така рідна зима. Та така, що навіть потяг фрнанцузький прибув до Парижу із запізненням аж на 45 хвилин. Щось там замерзало під ваґонами, і на кожній зупинці робітники з форсунками лазили під ваґони й розігрівали.
Замерзли у ваґонах і ми.
Не можна сказати, щоб зразу після Зілуппе, попрощавшись із прикордонним Себежом, „заграниця“ впливала якось особливо хоч би і на новака, що вперше виїздить із непорушних нетрів — лісів, запашних, довгих-довгих ланів, хорошого, бадьористого морозу і м'якого, такого глибокого, такого теплого, як ніде, справжнього снігу…
