Але якщо, може хто гадає, що у нас була і друга — не бійтесь, не було. А в тім — побачимо далі.
Товариші з прикордонної варти, що робили „досмотр“ нашого провіянту, бо більш нічого з собою „Думка“ не везла, поставилися до нас дуже прихильно і, навіть, були такі ласкаві, що й самий „досмотр“ робили не в спеціяльному приміщенні, а в ваґоні, тим більш, що ми, в тому ж ваґоні, як виявилося, можемо їхати до Зілуппе — прикордонного пункту Латвії.
Сидіти у снігом занесеному Себежі цілий день — нудно. А жити цілі роки одірваними від життя, від культурних центрів, столиць, оберігати кордон від усякого підозрілого елементу і спостерігати людей, які мчать взад-вперед, і нудно і трудно…
Не скористати з такої „щасливої“ нагоди, як зупинка хору в 60 чоловіка, що їде показувати свій хист та мистецтво аж закордон — було б звичайно, найменшою мірою, наївно.
— А може б ви нам заспівали? — це начальник.
— А чому б ні! — це Городовенко.
Раз… раз.. Не встигли думчани з ваґона вилізти, як уже на стіні вокзалу величезний плякат про концерт „Государственной Украинской Капеллы из Киева“.
Нема чого тут згадувати, що вбогі стіни низенького, тісного клюбу ст. Себеж не бачили й не чули нічого подібного.
Авдиторія — робітники, селяни, службовці набили невеличку залю, сиділи й слухали, як зачаровані. І тільки в перервах можна було почути захоплені:
„Вот так поют!“
„Вот это да!“
„Ай да спасибо!“
А коли капеля закінчила свій програм, одяглася (за півгодини вирушати), за лаштунки продирається старенька вже вчителька місцевої школи і…
