Дзвонять дзвони…
Кільчиться душа в тілі, наче зерно в землі, ворушиться, перемагає тіло, виходить на божий світ…
І з дзвонами співає псалом життю.
Знижуються небеса до землі, відкривають свій безмежний серпанок, шепочуть про Вічну Тайну життя… Ожило невидиме в світі — невидиме в мені, невидиме в тобі, невидиме в безмежних просторах усесвіта.
І говорить голосом дзвонів — як мати кличе дитину, як дитина плаче за мамою.
Стрічається Вічність із нинішнім днем.
Стрічається Життя із людським серцем.
Стрічається Розум із людським розумом:
— Дитино моя!
А душа тріпочеться мов зоряний промінь, коли прошибає всесвіт:
— Ближче, ах ближче до Тебе!
Я тут на дорозі, тільки на дорозі… Шукаю Тебе по стежках усесвіта — шукаю свій рід і свій дім… Любов не дає мені спокою. Ближче, ах ближче до тебе!
Дзвонять дзвони…
Болото, пісок, залізо — начеб їх не було. Тепер цвіте життя духа, процвітає вічна вiра.
Дзвонять дзвони…
Освячують життя, освячують смерть, освячують світ. Нове ймення дають усьому буттю.
Имення: Бог.
А ми рід його…
Через цілу історію людства дзвонять дзвони — дзвони з міди, дзвони з вітру, дзвони з гиль на деревах, і цілому буттю дають нове ймення: Бог.
Невидиме — Володар над світом.
