8
…Їх тридцять — тридцять крісів і скоростріл…
Хтось в вікно заглянув — тай пястуки затиснув. Ніхто не показувався. Усі сиділи, якби повінь в селі, або зараза, коли це:
— Бом! — останній раз.
Кожний підскочив. Звук стукнув у шибку — мов би рятунку кричав і голови до долівки тільки…
Вони їх забрали…
Перший день Червоної Мовчанки.
Вівторок: …Усе мовчить. Вони вмовкли, і мовчить село, і мовчить ріка, і вітер мовчить…
Вони вмовкли, а сьогодні вранці хтось підпалив колгосп. Вартовий ревів, гудів — один, сам в Червоній Мовчанці.
Кричали: „Рятунку!"
Ніхто не йшов. Та от так погоріло і мовчали всі.
Середа: Мовчать. Приїхали з міста — допитують — кричать, але Тиша кпить з їхнього крику і душить їх собою, як дусить змій обіймами. І гидко тихо було.
У вечорі розкололи, розстрілили мовчанку та вона зараз же замазала їх, як кроваву пляму і розцарилася знову. Пять трупів — мовчанка — пять трупів.
Мовчать і вони, обличчям до синяви неба мовчки питають: Мовчати?
Небо похмуре, залізне — мовчить…
Світ вимер. Світ зробився якоюсь машинерією, що ось стала і стоїть, лячна своїми обрисами, наїживши зуби коліс і нерухомість толоків.
Люди — машинами стали, ходять, посуваються, ворушать руками і мовчать…
Здається і серце не бє. Стануло — як машинерія…
Треба ж! За змашинування світа! За Індустріялізацію!
Є! Є! Є машини. А машини — мовчать.
Четвер: Скоїлося щось лячне. У вечір до церкви зійшлися люди. Тож рік тому, два роки тому, десять, сто літ тому читалися євангелія страсні, дзвони дзвонили. А цього року люди самі прийшли (батюшку давно на Сибір взяли) і старий Трохим дзвонар почав читати:
„Во время оно…"
Але враз його голос увірвався. Хто посмів перебити мовчанку словом? І над людьми розкинула чорну плахту тиша, аж нагнулися всі і серед цього:
„Дзвонить!"
То ревнув Трохим. То він почув. То люди напнялися.
Так! На дзвіниці грав чавун, переливаючись тонами, торощив тишу, бив в душі.
„Дзвонить!"
