9
Та мовчанка була така сильна, що наскочила звуки, зломила, вкинула в себе і вони почали тонути, потахати, захлистуватися!…
„Як дзвонить, коли дзвонів нема?“ — запитав хтось Трохима і голос у мовчанці мов по блясі ножем різав.
Люди не розуміли, де кінчалася правда, а де починалася дійсність. Дзвонів нема, дзвони грають…
Але ні! Дзвони витали!
Трохим збожеволів. Зверещав, кинувся на дзвіницю і вискочив вікном.
Червона мовчанка зацарила знову і без шелесту виходили всі з церкви.
Пятниця: Сьогодні звичайно калатала грали — але калатала замовкли. Під церквою, в церкві, під хатами, в хатах — всюди вона, вона, вона…
Пхається в кожну шпару, одчинені уста і в гортанку, як брудна вода ввалюється.
Мовчанка! Червона Мовчанка…
…Кажуть, за Трьома Хрестами забитого голову сільради найшли…
Кажуть? Ніхто не каже ні слова — всі знають…
Вечір приходить — хатки сірі, сірі липи під церквою і враз скрикує сова:
— Го-туй!
Хто перервав мовчанку? Що готуй? Над церквою?
Божевілля тиші впихається в душу і розповзується хвилею по кожній клітині.
Субота: …Воно подібними стаємо до тих городів вимерлих, куди чума переходила. До тих руїн, що на пустині Самум відвіяв з них пісок і показує їх на глум силі людській. Воно подібним робиться до країни смерти, до підземель, куди мокрі лилики вганяють, тихо іде, боїться ворохнути рукою, бо твій шелест верне сотнею громів з просторів тиші.
Мовчать. Ані листок не ворухнеться. Ані жайворонок не шелесне. Ані серце ніяке не бє.
Усе спить на яві. Жиє сном — як хочете…
Постаті йдуть з хат в напрямку церкви і од церкви до хат (мов на плащеницю ходили), але ж хіба ще постаті? На старих малюнках малюють також тіни мерців — още й вони…
Під неділю: Загасло семий раз сонце. Загас день, ніч вповзла в село вогка й холодна, гидка й пoнура — як оте життя в Червоній Мовчанці.
Приїхали червоні. Вони карнавал хочуть робити. Виклади проти Великодня. Бо це ж завтра буде…
Як? Завтра?
