Сторінка:Джек Лондон. Смок Беллю (1948).djvu/94

Цю сторінку схвалено

— Я думаю трохи попоїсти перед тим, як вирушу, — сказав Смок. — І коли поїду, то це буде до верхів'я Мак Квесчен, а не до гирла. Я хотів би, щоб ви поїхали зі мною, Брек. Ми обшукали б другий берег, бо там чоловік, що дійсно вбив Кайнеда.

— Якщо ви послухаєте мене, то попрямуєте вниз Стюартовою і Юконом, — зауважив Брек. — Коли ця юрба вернеться від мого гідравлічного пристосування, вони будуть дуже люті.

Смок засміявся і кивнув головою.

— Бреку, я не можу залишити цієї країни. Я маю певний інтерес до неї. Я мушу лишитись і робити тут діло. Мені однаково, чи повірите ви мені, чи ні, але я знайшов Озеро Несподіванок. Це золото як раз звідти. Окрім того, вони забрали моїх собак, і я мушу почекати, щоб забрати їх назад. Я також знаю, що я маю зробити. На тому березі є чоловік, він сховався там. Він підходив досить близько, спорожняючи свою рушницю на мене.

Проминуло пів години Смок сидів, маючи перед собою смажену оленину та великого кухля кави. Раптом він зірвався з свого місця, бо почув якісь вигуки. Люсі кинулась одчиняти двері 

— Алло, Спайк! Алло Методій! — привітала вона двох намороззю вкритих людей, що нахилилися над своїми санками.

— Ми оце саме з Верхнього Табору, — сказав один, коли вони дуже обережно внесли до хати щось загорнуте в хутро. — Це ми знайшли на дорозі. Але я думаю, що йому вже кінець.

— Покладіть його тут на ослін, — сказала Люсі. Вона нахилилась, розгорнула хутро і розкрила обличчя, що на ньому тільки й видно було пару великих, нерухомо розплющених очей та кістки, обтягнуті темною, порепаною від морозу шкірою.

— Чи це не Алонзо! — скрикнула вона. — Гляньте він помер з голоду.

— Це є чоловік з другого берега, — сказав Брекові Смок впівголоса.

— Ми застукали його коло ями з харчем, що її певне викопав Гардінг, — пояснив один з чоловіків. — Він просто їв борошно і замерзлу свинину, і коли ми його захопили, він кричав і скиглив, наче сокіл. Подивіться на нього, він зголоднів і замерз. Він щохвилини може вмерти.

За пів години, коли хутро знову вкрило обличчя померлої людини, Смок звернувся до Люсі.

— Якщо ваша ласка, пані Пібоді, то я з'їв би ще шматок оленини. Зробіть його товстішим і не дуже підсмажуйте.