Коли Француз Луі просунувся наперед, Люсі відчинила двері.
— Куди ви йдете? — гримнув Шенк Вільсон.
— Я гадаю, що мені нема потреби лишатиса тут. відповіла вона сміливо. — Я не маю права голосу, та ще до моєї хати набилося стільки людей, що мені нема чим дихати.
За кілька хвилин вийшов її чоловік. Суддя довідався про це тільки тоді, коли зачинилися двері.
— Хто це? — спитав він, уриваючи оповідання П'єрове.
— Біль Пібоді, — хтось відповів. — Він сказав, що хоче щось спитати у своєї дружини і зараз же повернеться.
Замість Біля увійшла Люсі, зняла кожух і примостилась на своєму місці біля печі.
— Я гадаю, що ми не маємо потреби вислухувати решту свідків, — була постанова Шенка Вільсона, коли П'єр скінчив. — Ми знаємо, що вони можуть подати тільки ті самі факти, що про них вже чувапо. Слухайте, Соренсене, підіть і покличте Біля Пібоді. Ми швидко будемо голосувати вирок. А тепер, чужинче, можете встати і розповісти нам по своєму, як усе це трапилось. А тимчасом, щоб не марнувати часу, ми пустимо навколо обидві рушниці, амуніцію і кулю, що вбила, щоб люди їх оглянули.
Посередині оповідання про те, як він добився до цієї країни, як на нього хтось із засідку стрельнув і як він тікав до берега, Смока обурено урвав Шенк Вільсон.
— Юначе, яка мета цього вашого свідчення? Ви тільки марнуєте дорогий час. Звичайно, ви маєте право брехати, щоб урятувати свою шию, але нам ніколи слухати дурниці. Рушниця, амуніція, куля, що вбила Джо Кайнеда, — все це свідчить про вас… Що там таке? Відченіть хтось двері!
Вкотилося морозне повітря, що в теплій кімнаті враз узялося парою; разом з тим крізь відчинені двері почулося собаче скавчання, що, віддаляючись, уже затихало.
— Це Серенсон і Пібоді, — хтось гукнув, — вони батогами женуть собак і несуться вниз по річці!
— Ну, якого дідька!… — Шенк Вільсон зробив павзу, нижня щелепа його одвисла, і він зиркнув на Люсі: — Я гадаю, що ви, пані Пібоді, можете з'ясувати все це!
Вона, захитавши головою, стулила вуста; сердитий і підозрілий
