— Чоловікові?
— Ні, дідові, безсоромний ти блазню! Але ти не уб'єш навіть москіта, коли тобі буде шістдесят дев'ять років.
— Часи відмінилися, дядечку! Тепер за убивство людей беруть до в'язниці.
— Твій батько проїхав верхи сто вісімдесят п'ять миль, не спавши в дорозі, та загнав троє коней.
— А якби він жив тепер, то міг би зробити всю цю подорож у Пульмані, та ще й добре виспатись.
Старий задихався від безмежної люти, але осилив її і запитав:
— Скільки тобі років?
— Гадаю, що…
— Знаю. Двадцять сім. Ти скінчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п'ять років. Скажи перед богом і людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоєму віці я мав тільки одну пару білизни. Я гонив товар до Колузи. Я був міцний, як скеля, і міг спати на скелі. Живився я в'ялиним м'ясом та ведмединою. Та й зараз фізично ти, рівняючи до мене, баба: важиш щось із сто шістдесят п'ять фунтів. Я можу хоч зараз тебе побороти, або збити з ніг кулаком.
— Не можна зробитися силачем, опорожнивши шклянку коктейлю, — з жалем пробурмотів Кіт. — Хіба ви не бачите, дядю, що часи відмінилися. До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…
Джон Беллю сердито засовгався
— Так ви сами назвали її… була занадто добра до мене. Держала мене в заті і таке інше. Якби я, ще юнаком, зробив, як ви кілька таких подорожів, що зміцнюють енергію та мужність… Мене дивує, чому ви ніколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббі з собою в мандрівки до Сіери та Мехіки.
— Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлерой…
— Ваша вина, дядю, і моєї любої та, дур… матері. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тільки дитиною. Що мені лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хіба я винний, що я ніколи не працював?
Старий подививси на свого небожа, не ховаючи відрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.
