Любив він свій табір особливо наприкінці дня; тут він бачив картину, яку прагнув колись намалювати і якої — він це знав, ніколи не забуде: втоптане на снігу місце, де палає його багаття; постіль, пара одежин з трусячих шкурок, розісланих на щойно нарубаних соснових гілках; його намет — напнутий шмат брезенту, що затримував і назад відкидав теплове проміння; закопчений чайник і цеберка, що висіла на довгому сучку; мокасини, що сохли на палиці; в снігу кінцями догори поставлені лижви; собаки, що якнайближче горнулися до вогню та тепла, сторожкі та задумані, кудлаті, намороззю вкриті, з хвостами пухнатими та підібганими так, що закривали їм ноги; а навколо, трохи назад відступивши, чорний мур темряви.
В такі хвилини Сан-Франціско, «Хвиля» О'Гара здавалися чимсь далеким, загубленим у давноминульому, тінями якогось сну, що ніколи й не снився. Навіть не сірилось, що знав він колись інше життя, окрім цього серед пустель, а ще важче було погодитися з фактом, що колись він марнував час серед богеми, захоплений виром міського життя. Самотній, не маючи з ким перекинутися словом, він багато думав, думав серйозно і просто. Його жахали змарновані серед міського життя роки, нікчемність шкільної і книжної філософії, дотепний цинізм студій і редакторських кімнат, і в клюбах лицемірство ділових людей. Вони не знали ні їжі, ні сну, ні здоров'я; ніколи їм не довелося відчути справжнього апетиту, приємної фізичної втоми, або шаленого швидкого вирування крови, що по скінченні праці, немов вино, розливається по всьому тілі.
І весь цей час тут існувала ця чудова, мудра, спартанська Північна країна, а він і не знав цього. Найбільш його дивувало, що, внутрішньо такий споріднений цьому краєві, він ніколи не чув тихого поклику, що повабив би його сюди, і що сам він не пішов шукати цієї країни. Він розв'язав це тільки згодом.
— Дивись сюди, Рудий, тепер мені ясно!
Собака, до якого він звертався, підняв спочатку одну передню лапу, тоді другу, швидким заспокоєним рухом покрутив хвостом і загавкав через вогонь.
— Гербертові Спенсерові було аж коло сорока, коли він зрозумів, до чого він має найбільший хист і найбільше бажання. Я не так довго барився. Я не чекав поки мені тридцять стукне. Ось тут мої прагнення і бажання. Рудий, я мало не жалкую, що не народився вовченям, був би я братом тобі та усім твоїм родичам.
