справжній чоловік. Ти розумієш це? Чоловік, а не баба. Я гадаю, він вигнав би всі ці музичні та артистичні дурощі з тебе.
— О, це дні виродження, — зітхнув Кіт.
— Я міг би зрозуміти і терпіти ще, — люто наступав дядько, — якби тобі велося в цьому. Але ти за життя своє ніколи й цента не заробив, ніколи не зробив хоч найменьшої, чоловіка гідної роботи.
— Гравюри, малюнки, вахляри, — додав Кіт, протестуючи.
— Ти недолуга й ялозник. Які ти малюнки малював? Поганенькі акварелі та жахливі афіші! Їх ніколи не приймали на виставу, навіть тут, у Сан-Франціско.
— Ви забули. Тут є мій малюнок в залі цього самого клубу.
— Грубий кардон. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотні на твоє вчення. Але нічого путящого з тебе не вийшло. Ти ніколи навіть не заробив п'яти долярів, акомпануючи на концерті. Твої пісні? Безглузді дурниці, що їх ніколи не друкували, тай співають їх тільки поміж тої поганої богеми.
— Я надрукував одного разу книжку. Ті сонети, пригадуєте? — лагідно зауважив Кіт
— Скільки це тобі коштувало?
— Тільки дві сотні.
— Що ти ще зробив?
— Я ставив п'єсу в літньому театрі.
— Що ти одержав за неї?
— Славу.
— І ти умів плавати, і тобі доводилося їздити верхи! — Джон Беллю стукнув шклянкою об стіл. — На що в світі ти здатний? Ти був добре розвинений фізично. Проте, навіть в університеті ти не грав у футбол. Ти не гріб на воді. Ти не…
— Я боксував та фехтував.
— Коли ти боксував в останнє?
— Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тільки я був…
— Ну, кінчай!
— Невитриманий.
— Ти хочеш сказати, ледачий?
— Я б ніколи ме вжив такого виразу.
— Мій батько, сер, ваш дід, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років.
