Другого дня до їхньої хати завітав гість. Смок знав його. Це був Гарві Моран, власник всіх ігрищ у Тиволі. В його глибокому низькому голосі було прохання, коли він заговорив про справу.
— Скидається на те, Смоку, — почав він, — що ви хочете у нас все забрати. Я від усіх салонів міста репрезентую дев'ятьох інших власників ігрищ та себе самого. Ми нічого не розуміємо. Ми знаємо, що для рулетки ніколи не існувало ніякої системи. Всі математики коледжа казали нам, грачам, те саме. Вони казали, що рулетка сама по собі є система, і тому нема ніякої системи, що могла б її побити, бо тоді вся аритметика пішла б на смітник.
Шорті завзято затряс головою.
— Коли система може бити систему, тоді зовсім нема ніякої системи, — провадив далі грач. — В такому випадку все є можливим. Одна річ може бути на двох ріжних місцях одночасно, або дві речі можуть бути одночасно в одному місці, дарма що це місце може у собі вмістити тільки одну річ.
— Але ж ви бачите мою гру. — відповів сміливо Смок. — І коли ви думаєте, що мені тільки щастить, то навіщо турбуватися?
— Бо це нас непокоїть. Ми не можемо не турбуватися. Ви маєте систему, тоді як ми знаємо, що її не може бути. Я стежив за вами п'ять вечорів, і все, що я спостеріг, це те що ви маєте кілька улюблених чисел та виграєте на них. Тепер час зібралося десятеро власників ігрищ і ми звертаємося до вас з дружньою пропозицією. Ми поставимо стіл з рулеткою в задній кімнаті у Елькорна, поставимо банк і тоді чикрижте нас. Це буде спокійно й приватно. Тільки ви, Шорті та ми. Що ви на це скажете?
— Я гадаю, що є інший спосіб, — відповів Смок. — Вам треба стежити за мною. Я гратиму у Елькорна сьогодні. Ви можете стежити там за мною, скільки хочете
Цього вечора, коли Смок сів на своє звичайне місце біля столу, банкомет припинив гру.
— Гра закрита, — сказав він. — Так звелів господар.
Але власники ігрищ, що зібралися тут, не схотіли припиняти.
