Кілька хвилин з перемінним щастям він грав, розкидаючи марки по столі, а тоді кинув двадцять п'ять долярів на «подвійне зеро».
— Я забираю свій виграш, — сказав він банкометові, коли знов виграв.
— О, вам нема потреби показувати це мені, — сказав Шорті, коли вони йшли до вагаря. — Я стежив увесь час. Ви маєте щось коло трьох тисяч шістсот. Чи я на багато помилився?
— Три тисячі шістсот тридцять. — відповів Смок. — А тепер ви однесете золотий пісок додому. Така була умова.
— Не спокушайте краще долі, — застерігав Шорті Смока другого вечора в їхній хаті, коли той збирався йти до Елькорна. — Вам дуже пощастило, але щастю буває край. Коли ви знов почнете грати, то програєте все, що виграли.
— Але кажу вам, що це не щастя, Шорті. Це статистика. Це система. Я не можу програти.
— До біса вашу систему! Ніякої системи нема. Я якось виграв сімнадцять разів підряд. Чи була тут система? Ніякої! Це було дурне щастя, тільки я злякався й не загнуздав його. Якби я грав замісць того, щоб облишити гру, то виграв би тисяч з тридцять на свої дві марки
— Однаково, Шорті, це сама справжня система.
— Доведіть мені це.
— Я вам доводжу. Ходімо тепер зі мною, і ви побачите.
Коли вони зайшли до Елькорна, всі погляди сконцентрувалися на Смокові, а ті, що були біля столу, розступилися перед ним, і він знов сів на своє старе місце біля банкомета. Його гра була цілком відмінна від гри минулого вечора. За півтори години він зробив тільки чотири ставки, але кожна ставка була по двадцять п'ять долярів і кожна ставка взяла. Він одержав три тисичі п'тсот доларів, і Шорті поніс золото додому.
— Тепер час припинити гру, — радив Шорті, сидячи на краю лавки та скидаючи мокасини.
— Ви виграли сім тисяч. Треба бути дурнем, щоб спокушати щастя.
