— Ви підете, Смоку, та поставите віхи на ріжках, — сказав Шорті. — Під кригою, що я рубав на каву, є пісок, і я хочу натопити води та промити миску цього самого піску на щастя.
Смок з сокирою в руці пішов ставити віхи. Почавши знизу, з центральної віхи «двадцять сім», він пішов уперед, до правого ріжка, перетинаючи вузьку долину під прямим кутом і простуючи до краю. Він робив це методично, майже автоматично, бо в його уяві жили спогади минулого вечора. Він почував якось, що здобув владу над ніжними окресленнями та міцними м'язами тих ніг, що розтирав снігом, і ця влада, здавалося, перейшла на всю жінку. Невиразне гаряче почуття — свідомість влади — опанувала його. Здавалося, що все, що треба йому зробити, це підійти до Джой Ґастел, схопити її руку у свою та сказати: ходімо!
Він був саме під владою цього настрою, коли помітив щось, що примусило його забути навіть про владу над біленькими жіночими ніжками. Він не поставив віхи з краю долини. Він, не дійшовши цього краю, опинився перед другим потоком. Одзначивши розбиту вербу та велику, що кидалася в очі, сосну, він вернувся до струмка, де були центральні віхи. Пройшов річищем навколо широкого, ще скидалося на підкову, коліна, і побачив, що дві річки уявляли з себе одну. Двічі він пробирався снігом од краю долини, ідучи спочатку від нижчої віхи ділянки число двадцять сім, а тоді від верхньої віхи ділянки число двадцять вісім, і він знайшов, що верхня віха останньої була нижча за нижню віху першої. В сірому присмерку, в напів-темряві. Шорті поставив обидві заявки на підкові.
Смок почалапав назад до свого маленького табору. Шорті, що саме скінчив промивати пісок, вибухнув, побачивши його.
— Ось маєте — гукнув Шорті, простягаючи миску. Подивіться сюди. Брудна золота каша! Тут принаймі буде на дві сотні. Воно лежало з самого верху піску. Я багато вештався тут, але ніколи не бачив нічого такого, як ось у цій мисці.
Смок кинув байдужий погляд на золото, налив собі чашку кави і сів. Джой відчула, що щось трапилося і кинула на нього стурбований, запитливий погляд. Шорті розгнівала байдужість товариша до його відкриття.
— Чому ви не радієте? спитав він. Ми здобули тут таке золото, а ви навіть і носа не хочете повернути до цієї миски?
Раніш ніж одповісти, Смок відпив ковток кави.
— Шорті, чим наші обидві заявки нагадують Панамську протоку?
