Річка почала ставати. Крижина примерзла до крижини, кінець-кінцем човен опинився в центрі великої крижини, що мала сімдесят п'ять футів у діяметрі. Іноді їх несло боком, іноді кормою, наперед, часом крижина кололася на окремі крижини, але ці останні, стиснуті тою масою, що сунула далі, швидко знову змерзалися. Час минав, а Шорті палив пічку, варив їжу та співав свою бойову пісню.
Надійшла ніч, і після важкого зусилля, вони облишили думку провести човна до берега і в темряві безпорадно посувалися наперед.
— А що, як ми проминемо Давсон? — спитав Шорті.
— Тоді вернемося назад, відповів Кіт, якщо нас не зітре на макуху.
Небо було ясне. Вгорі блимали зорі, при їхнім холоднім мерехтінні вони бачили, як з обох боків невиразно маячіли окреслення гір. Біля одинадцятої години, знизу дійшов приглушений рипучий шум. Їхня швидкість почала меншати, навколо крижини нагромаджувалися та ламалися. Річка ставала. Одна крижина стала руба, перекинулась через їхню крижину та знесла геть половину човна. Човен не затонув, бо їхня власна крижина тримала його, але на мить у нурті майнула перед очима темна вода, не далі як за фут від човна. Потім весь рух спинився Через пів години вся річка зірвалася, та почала сунути. Це тривало з годину, поки вона знову не стала. Ще раз вона посунула в скаженим гуркотом.
Тоді вони побачили вогні на березі і коли опинилися врівень з ними, Юкон скорився і річка стала на шість місяців.
На березі Давсона цікаві, що зібралися подивитися, як стає річка, почули з темряви бойову пісню Шорті:
Немов ті аргонавти давні,
Ми покидаємо нову Еладу,
Тум-тум, тум-тум; тум-тум,
І вруно золоте для нас принада.
Три дні працювали Кіт та Шорті, переносячи півтори тони вантажу з середини річки до дерев'яної хати на пагорку, що її купили Стайн та Спреґ, і звідки було видно Давсон. Коли скінчили працю, і впав вечірній сутінок, Спреґ покликав до себе в теплу хату Кіта. За дверима термометер показував шістдесят п'ять ступнів холоду.
