Спочатку він був Крістофер Беллю. Згодом, коли вчився в коледжі, він став Крістом Беллю. Пізніше, поміж богеми Сан-Франціска його назвали Кіт Беллю. І кінець-кінцем ніхто не знав його під іншим ім'ям, як Смок Беллю. Ця історія еволюції його наймення є історія його власної еволюції. Нічого б цього не трапилося, якби він не мав матері, що безмежно його кохала, і суворого, залізної вдачі дядька, та якби не одержав листа від Джілета Беламі.
— Допіру я переглянув число Хвилі, — писав Джілет з Парижу. — Звичайно, О'Гарі пощастить з нею. Але дечого бракує. — Далі були подробиці що до удосконалення новонародженого тижневика. — Піди, та, побалакай з ним. Тільки так, ніби це ти сам від себе. Не треба, щоб він знав, що це моя думка. Бо як дізнається, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готівку за свою писанину в товстих журналах. Передусім, не забудь зробити йому нагінку за того дурня, що веде відділ критики музики та містецтва. Між іншим, Сан-Франціско мало завжди свою власну, своєрідну літературу, але не має її тепер. Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жваві статті та поверне минулу славу і барви Сан-Фракнціска.
Кіт Беллю одвідав контору Хвилі і сумлінно виконав доручення. О'Гара уважно вислухав. О'Гара сперечався. О'Гара згодився. О'Гара нагнав дурня, що писав критику. Далі О'Гара взявся до Кіта, і з Кітом трапилося те, чого так боявся Джілет у далекому Парижі. Коли О'Гара домагався чогонебудь, ніхто з приятелів не міг одмовити йому. Він був такий приємно та непереможно настирливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з контори, як зробився співвидавцем, згодився писати щотижня кілька стовпців критики, поки не знайдуть пристойного співробітника, та зобов'язався постачати щотиж-
