— Ми могли б ще проскочити, якби вони були хоч трохи витриваліші, — сказав Кіт до Шорті, коли вони третього дня увечері сушили біля вогню свої мокасини. Ми проскочили б і сьогодні, якби вони не вернулися назад. Година, дві праці і ми дісталися б до цього західнього берега. Вони наче діти
— Справді, згодився Шорті. Він повернув свої мокасини ближче до вогню і хвилину подумав. Слухайте, Смок. До Давсона ще сотні миль. Якщо ми не хочемо замерзнути тут, ми мусімо щось учинити. Що ви скажете?
Кіт дивився на нього і чекав.
— Ми мусимо загнуздати цих двох дітей, — пояснив Шорті. Вони вміють тільки коверзувати та розкидати гроші, але вони, як ви кажете, справжні діти. Коли ми хочемо дістатися до Давсону, то мусимо потурбуватися про цю поклажу.
Вони глянули один на одного.
Це так, сказав Кіт і на знак згоди стиснув йому руку.
Вранці, ще задовго до світанку, Шорті почав гукати.
— Вилазьте! — заревів він. — Виходьтє, ви, сплюхи! Ось ваша кава! Ковтайте її швидче! Ми збираємось вирушати!
Хоч Стайн і Спреґ бурчали та нарікали, але силоміць були змушені рушити в дорогу двома годинами раніше, ніж звикли. Вітер подужчав, і за короткий час обличчя чоловіків вкрились намороззю, а весла обважніли від криги Три години вони важко працювали, а потім і четверту годину, один на стерні, один збивав кригу, а двоє на веслах Північно-західній берег маячів все ближче та ближче. Вітер віяв все дужче, і нарешті Спреґ кинув своє весло, здає, мовляв, позицію. Шорті підскочив до нього, хоч його відпочинок тільки почався.
— Рубайте кригу, — сказав він, передаючи йому сокиру.
— Яка з цього користь? — проскиглив той. — Ми нічого не вдіємо. Ми вернемося назад.
— Ми йдемо вперед, сказав Шорті. Рубайте кригу. А коли почуватимете себе краще, то змінете мене.
Після тяжкої надлюдської праці вони наблизилися до берега. Але берег був високий, скелястий. Хвилі билися і шумували, і нікуди було пристати.
— Я ж вам казав, — простогнав Спреґ.
— Нічого ви там не казали, — відповів Шорті.
