Вони погнали човна просто на середину, в саму бистрину потоку. З Каньйону доходив рев, що зростав раз-у-раз. Біля входу у вузьку протоку річка текла рівно, як лите шкло. Коли похмурі стіни Каньйону наблизились до них, Шорті взяв тютюну на жуйку й занурив свої весла.
Човен стрибнув на перші гребні хребта, і враз їх оглушив дикий рев води, що тисячоголосою луною відбивався серед вузьких стін… Бризки та піна заливали їм рота. Часами Кіт не бачив свого товариша на прові. Це була справа двох хвилин, і за дві хвилини вони три чверті милі проїхали по водяному хребті, щасливо вибралися і пристали до берега.
Шорті звільнив свого рота від тютюнового соку, що його він забув раніш виплюнути, і заговорив.
— Це була ведмедина, радів він, — справжня ведмедина. Ну, Смок, чи ж ми не жваві хлопці? Між нами кажучи, до того, поки ми ви — їхали, я був найнікчемнішим з-поміж боягузів по цей бік Скелястих Гір. А тепер я з'їв ведмедини. Ходімо та переженемо цього другого човна.
Ідучи назад, вони на півдорозі зустріли своїх господарів, що стежили за ними з гори.
— Ось ідуть рибоїди, сказав Шорті. — Держись за вітром.
Так вони перегнали чужого човна. Власника його, як виявилося, звали Бреком. Кіт та Шорті зустріли його дружину, струнку жінку, що більше скидалася на дівчину. Сльози вдячности набігли їй на блакитні очі. Брек хотів дати Кітові п'ятдесят долярів, а тоді, як той відмовився хотів їх всучити Шорті.
— Чоловіче, — відповів цей. Я прийшов у цю країну, щоб видобувати гроші з землі, а не брати їх від товаришів.
Брек понишпорив у своєму човні і витяг звідти велику оплетену пляшку віскі. Шорті простяг був до неї руку, але раптом спинився і похитав головою.
— Там буде ще отой проклятущий Білий Кінь, і кажуть, що він гірший від Скрині. Я гадаю, що мені не варто прикладатися зараз до чарки.
Кількома милями нижче вони вийшли на берег, і всі четверо пішли подивитися на течію. Річка мала тут гряду порогів і від скелястого рифа збочувала до правого берега. Вся маса води випиралась кри-
