Сторінка:Джек Лондон. Смок Беллю (1948).djvu/14

Цю сторінку схвалено

няком, бо останній раз ми не вертатимемось, — зробив Кіт приємний винахід: — вісімдесятифунтові пакунки потрібуватимуть щоденної прохідки в дев'ятнадцять миль, а стофунтові тільки в п'ятнадцять.

— Я не охочий ходити, сказав Кіт. Тому я носитиму по сто фунтів. Він зловив неймовірну посмішку на дядьковому обличчі і швидко додав: звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолі та робити фокуси. Я почну з п'ятдесяти.

Він почав і, весело сміючись, побіг підтюпцем вздовж шляху. Скинувши мішок на першому привалі, він вернувся назад. Це було легше, ніж він думав. Але дві милі вже стерли тоненький покривець його сили й оголили кволість, що ховалась під ним. Його другий пакунок важив шістдесять п'ять фунтів. Це було делеко важче, і він вже не біг. Кілька разів, наслідуючи звичай всіх носіїв, він сідав на землю спираючись пакунком на скелю або на пень. За третім пакунком він зробився зовсім сміливий: підв'язав ремнями дев'яностоп'ятифунтовий мішок з бобами і вирушив. Пройшовши сто ярдів, став себе почувати знесиленим. Сів і обтер піт з обличчя.

Невеличкі переходи і невеличкі відпочинки, — пробубонів він. — Так буде краще.

Іноді він не міг зробити і сотні ярдів, і кожного разу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Він засапався, і з нього струмками стікав піт. Не пройшовши й чверть милі, зідрав з себе вовняну сорочку і почепив її на дерево. Трохи далі скинув свого капелюха. Доходячи півмилі, він гадав, що йому кінець прийшов. Ніколи за життя своє він не напружував так своїх сил і знав; що тут йому край. Коли сів оддихати його уважний погляд спинився на величезному пістолі та важкому поясі з патронами.

— Десятифунтове опудало! — глузливо посміхнувся він, відстібаючи пояса.

Не потурбувався навіть повісити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші «чечако» почали кидати свої пістолі.

Його невеличкі переходи все меншали. Часом він не міг проволіктися більше, як сто футів, і тоді зловісні удари серця, що віддавалися в ухах, та колінах, що тремтіли від знесилля, примушували його відпочивати. А відпочинки раз-у-раз більшали. Але розум його працював. Переноски було двадцять вісім миль, і вона займала так