рогу. За яку-небудь милю санки спускалися з гори, собаки легко й швидко гналися доброю дорогою.
— А чи багато ще залишилося від тіни до риси?
Кент підійшов до примітивного годинника й почав його розглядати. — Ще зо три цалі, — промовив він, уважно дослідивши.
— От що: перед тим, як стріляти, гукніть: — Вісім шклянок! — Кент погодився, і вони знову замовкли. Реміння на Кардеджових руках поволі розтягалось, і він його почав скидати з рук.
— Ну, де тінь?
— Ще один цаль до риски залишився.
Матрос злегка ворухався, пробуючи, чи зможе він вчасно перевернутись, і визволив одну руку з ремінця.
— Ну, а тепер? — запитав він.
— Пів-цаля.
Тут Кент почув скрип саней, що їхали мокрим снігом. Погонич лежав на санках, а собаки швидко бігли прямо до хатини. Кент перекрутився і приставив рушницю до плеча.
— Та ще ж немає вісім шклянок, — дорікав йому Кардеджі, — я буду до вас з'являтися, обіцяюсь!
Джекоб Кент завагався. Він стояв біля сонячного годинника, за яких-небудь кроків десять від своєї жертви. Людина на санках, мабуть, зрозуміла, що творилось щось надзвичайне, бо видно, що вона вже стала навколюшки, немилосердно підганяючи собак. Тінь доторкнулася риски. Кент націлився.
— Готуйтесь! — урочисто промовив він. Вісім шкл…
Але Кардеджі миттю скотився у яму. Кент,
