Але жерці, мабуть, почували обмеженість своєї сили:
— Хай діти ваші множаться, як з ікри лососі, — промовив я, шукаючи хвилинки, щоб утекти, — хай довго ще стоїть на цій землі ваш племенний тотем. Хай вічно буде дим над вашим табором!
Але коли б оці халамидники бачили, як я втікав від них на берег до човна, то напевне подумали б, що чари й на мене почали діяти. Тиллі трохи зогрівалась тим, що відбивала лід навколо шлюпки і була вже напоготові, щоб вирушати в путь. Боже, як ми втікали, як ревів за нами вітер, як замерзала вода за кожним змахом весла! Вітрила були спущені; я керував, а Тиллі рубала лід. Пройшло отак з пів-ночи, аж поки ми прибилися до берега острова Поркюпайн[1], де ми, тремтячи від холоду, сиділи в мокрих ковдрах, а Тиллі коло грудей сушила сірники.
Отже, як бачите, я трохи знаюся на цьому. Протягом семи років ми жили з нею вкупі, як чоловік і жінка; поділяли і радість, і горе. А потім якось несподівано вона серед зими померла, померла від родів, там угорі, біля станції Чількут. Вона тримала мене за руку до останньої хвилини; двері і вікна, з середини, в хаті, вже вкривалися товстим шаром льоду.
На дворі — самотнє вовче виття і тиша; в хаті — смерть і тиша.
Ви, Дик, не чули цієї тиші. Дай вам, боже, ніколи її не чути, сидячи коло людини, що помирає. Віддих її — мов свист сирени, а серце б'ється, б'ється, б'ється як приплив на березі морському.
- ↑ Дикобраз.
