кала на палубу, вмить замерзала. І ось, за таких жахливих обставин, майже протягом 100 миль я пробивався до Дайї.
Зі мною був супроводник з острова Дуґлас, але в дорозі його змило хвилею з корабля. Я тричі повертався на те саме місце, гадаючи його знайти, але й сліду його не бачив.
— Мабуть закляк від холоду, — перебив його Дик, розвішуючи Молліні спіднички, щоб трохи просушити, — пішов на дно, як камінь.
— Я теж так думаю. Отож я доїхав сам і був уже напів-мертвий, коли пізно ввечері добився до Дайї. Морський приплив поміг мені підтягти шлюпку аж до самого берега, в тихе гирло ріки, де я знайшов притулок від негоди. А далі неможливо було плисти, бо замерзла прісна вода. Гарделі й блоки до того пообмерзали, що я навіть не відважувався спустити клівер чи головне вітрило.
Передусім я вихилив пінту віскі, а тоді, залишивши все, як воно було, готове до відплиття, і закутавшись у ковдру, попрямував полем просто до табору. Не було й сумніву, що готується великий бенькет. Чількути прибули всі до єдиного, з собаками, дітьми, човнами, та ще опріч них плем'я Собачих Вух, плем'я Маленького Лосося і Місії. П'ятьсот душ їх з'явилось на весілля Тиллі, і миль за двадцять жодного білого. Закутавши голову ковдрою, я просувався на самий перед поміж собаками й дітьми, і ніхто навіть уваги не звернув на мене.
Весілля відбувалося на широкій прогалині, оточеній деревами; великі багаття горіли, і сніг мокасинами так міцно притоптали, що був він твердий, немав портландський цемент. Поблизу мене стояла Тиллі, вся в намистах, у яскраво-червоному вбранні, а проти неї стояв вождь
