обурився, але все ж таки не міг стриматись від сміху. Я несподівано обернувся до них.
— Чи скоро ви скінчите? — запитав я. — Подивились би ви тоді на них, коли вони почули від мене чінукську розмову. А слів я тоді не жалів. Я оповів ім усе про них самих, про їхніх батьків, матерів, сестер, братів, — усе, геть усе про всіх. Я викладав їм усі їхні гидкі вчинки, шахрайства, соромицькі пригоди. Я соромив їх безжалісливо. З усіх боків нас оточили. Вони зроду не чули білої людини, щоб так вільно з ними розмовляла їхньою говіркою. Всі реготали, опріч дівчат із Місії. Навіть сам вождь Джордж забув про те, щоб почастувати мене веслом, відчувши, мабуть, повагу до мене.
— А дівчата ж то…
— Перестаньте, Томмі, — вигукували вони, заходячись гіркими слізьми. — Будь ласка, просимо вас, перестаньте. Ми будемо добрі до вас. Присягаємось вам, Томмі.
Але я їх добре знав і ганьбив далі, на чім світ стоїть. Я не переставав, аж вони кинулись мені до ніг, благаючи замовчати. Я раптом поглянув на вождя Джорджа; він і сам не знав, що йому роботи, і тільки засміявся глухим сміхом.
Отакі-то були справи. Коли я розлучався тієї ночи з Тиллі, я їй обіцяв, що залишуся в їхній місцевості на тиждень і хтів-би ще з нею побачитись.
Вона була не з тих жінок, що вміють не зраджувати своєї радости чи горя, а вдавати з себе байдужу; ні, вона одверто зраділа, як чесна дівчина. Справді, чудова дівчина! Мене ані крихітки не дивувало, що Джордж закохався в неї.
Але перемога була на моєму боці. Весь вітер, — так мовити, — вийшов з його вітрил і по-
