Сторінка:Джек Лондон. Бог його батьків (1927).djvu/67

Цю сторінку схвалено

голос розуму! Томмі в темному кутку підвів голову й подивився на жінку своїми заплаканими від диму очима.

— Невже чоловік зовсім неспроможний довести своєї мужности? — Томі з лайкою підвівся й почав зривати шатра. Вони всі троє виглянули на двір. Картина, що вони побачили, мало їх потішала. Поблизу стояло кілька намочених шатрів; далі спускався крутий берег аж до узгір'я, де шумуючи спадала гірська вода.

Подекуди росли дрібні сосни на алювіяльному ґрунті; вони вказували на близкість смуги будівельного лісу. А далі, на протилежному схилі, ледве біліли крізь дощову завісу невиразні обриси глетчера.

Якраз у цей час, коли вони дивились, обвалилась униз величезна передня частина глетчера; страшенний гуркіт покрив пронизливе голосіння бурі.

Моллі мимоволі відступилась.

— Дивіться, жінко. Дивіться добре! Чи ж можливо йти протягом трьох миль в найлютішу бурю, аж до озера Кратера, через два льодовці, слизькими скелями, іти в брід по коліна бурхливою річкою? Дивіться ж, кажу вам, жінко — янкі! Дивіться! Ось де ваші чоловіки — янкі!

Томмі люто показав рукою в бік, де стояли шатра.

— Янкі! Мамині мазунчики! В дорозі вони, чи що? Чи хоч у одного з них прив'язані ремінці до спини? А ви ще хочете вчити нас, чоловіків, нашій же роботі! Дивіться ж!

Друга величезна гора, відірвавшись од глетчера, покотилася вниз. Вітер вдерався у відкритий прохід шатра, надимаючи його боки; шатро загойдалося, як величезний пухир, при-