дбали за коней, і сідла виїдали їм рани з тарілку завбільшки.
Де-які не доглядали, щоб завчасу підкувати коней, коли стирались підкови, і тоді коні збивали собі копита аж до м'яса. А цей чоловік останнього долара витрачав на ухналі. Все це мені дуже добре відомо, бо ми з ним спали на одному ліжку, їли з одного горшка і були один одному, як рідні брати, тоді, як инші люди губили розум і вмирали, проклинаючи бога. Хоч як зморений, він часто спинявся, щоб підтягти, або попустити ремінці; аж сльози на очі йому набігали, дивлячись на це безкрає страждання. У межигір'ї, де коні ставали на задні ноги, а передні підіймаючи, мов ті коти дерлися на стіну, дорога постелилася трупами коней, що позривалися з стежки. І він тут стояв серед пекельного смороду, допомагаючи ділом і ласкавим словом; чекав, поки промине вся валка. Коли часами зривався кінь, він зупиняв усіх, аж поки не дасть якого порятунку. І на це ніхто не смів йому ані сліва сказати. Наприкінці дороги один погонич, замучивши п'ятдесят коней, хотів був купити наші. Але ми лише поглянули один на одного та на наших коників гірської породи із східнього Ореґону. Він нам пропонував п'ять тисяч доларів, та й до того був нам великий скрут на гроші, але згадали ми отруйну пашу в Саміті, переходи через Скелі, — і мій побратим, ні слова промовивши, поділив коні на двоє: то його, а то були мої. Він поглянув на мене, і ми один одного зрозуміли. Він погнав моїх коней в один бік, а я його в другий. Взяли ми свої рушниці й постріляли всіх коней. Людина, що замучила п'ятдесят коней, без пам'яти нас проклинала за це, аж у горлі захрипла.
