— Немає й не…
— Не знаю, але ж в усякому разі це неможливо.
Та ні ж.
Вона знову стала коло його й ласкаво доторкнулась до його смуглявої руки.
— Я чудово знаю звичаї країни. Тут чоловіки завжди так поводяться. Вони не хтять назавжди залишатися тут, відірваними від усього світа. Жінці, чи дівчині, що з нею чоловік прожив де-який час, дають до Торговельної Компанії ордера на харчі за цілий рік, дають трохи грошей, і дівчина чи жінка тоді радісінька. — Сейзер здвигнула плечима: — Так само й ви можете зробити з цією дівчиною. Ми забезпечимо її усім, але не на один рік, а на все життя. Скажіть, будь ласка, чим вона була тоді, коли ви її знайшли? Звичайною примітивною дикункою, що влітку їла рибу, а взимку оленину. Не наїдалася досхочу, голодувала. Коли б не ви, такою б вона й залишилась. З'явилися ви, і вона стала щаслива. Залишите ви її, забезпечивши всім, і вона буде ще щасливіша.
— Ні, ні! — запротестував він. — Це несправедливо.
— Слухайте, Дейвіде, ви ж повинні зрозуміти, що вона вам не рівня: між вами немає нічого спільного. Вона споконвічна дикарка, що від землі походить, при землі й залишиться, неспроможна відірватися від неї. Народжена дикаркою, дикаркою й помре. Але ж ми з вами — ви і я — пануюча, розвинена раса, ми — сіль землі, а через те й господарі. Ми створені один для одного. Найсильніша поваба — це расова, а ми ж з вами однієї раси. Розум і чуття це нам велять, сам інстинкт ваш цього вимагає. Цього ви не можете заперечувати. Ви не мо-
