вперше… і поцілував ваші уста. Хіба ж ви не пам'ятаєте?
— Не нагадуйте, Дейвіде, не треба! Я пам'ятаю всю свою ганебну поведінку. Як часто я плакала! Якби ви знали, скільки я вистраждала!
— Тоді ви мені обіцяли… о, та ви тисячу раз повторювали це тими чудовими днями…. Кожний ваш погляд, кожний дотик вашої руки, кожне ваше слово було обіцянкою. А потім, як би це сказати, з'явився чоловік… Він був дуже старий, міг би бути навіть вашим батьком; був не гарний, але з боку громадського порядна людина. Не зробив зла, жив по закону; всі його шанували, і, найголовніше, він володів декількома невеличкими рудокопальнями: було їх з двадцять у нього. Мав ще кілька миль землі; займався ще й комерційними справами. Він…
— Але ж були й инші причини, — перебила Сейзер; — я казала вам: кепські матеріяльні справи моїх батьків, нестаток. Ви ж розумієте, яке було жахливе становище. Я инакше не могла. Це не залежало від моєї волі. Вони жертвували мною. Ні, я сама віддалася на жертву. Як хочете, розумійте. Але, боже! Дейвіде, я відмовила вам! Ви ніколи не були справедливі до мене. Подумайте ж сами, що я пережила!
— Це не залежало від вашої волі? Примусили вас? Ні! Не могло бути такої сили на світі, щоб могла вас примусити поділяти ложе з тим чи з иншим чоловіком.
— Але ж я ввесь час вас любила! — заперечила вона.
— Я ніяк не міг звикнути до вашого мірива любови, та й досі не звик. Я нічого не розумію.
— Але ж тепер, тепер…
