раптом спинився на м-с Сейзер, що підвелася з свого місця. Він подивився, протер собі очі, наче віри не йняв їм, і знову глянув.
— Карен! — промовив він просто, ідучи до неї й простягаючи їй руку. — Я одну хвилину думав, що це сон. Весною я на де-який час осліп був від снігу, і відтоді мої очі не раз бачили те, чого нема.
М-с Сейзер ще більш зарум'янилась, серце ій ще дужче закалатало. Вона всього сподівалась, тільки не цієї спокійно простягненої руки. Однак, вона тактично стримала себе й сердечно стиснула руку.
— Розумієте, Дейвіде… Я часто мріяла приїхати до вас, і я б це зробила, але тільки… тільки…
— Тільки я не сповіщав вас.
Дейвід Пейн засміявся, стежачи за молодою індіянкою, що побігла до хатини.
— О, я цілком розумію вас, Дейвіде; на вашому місці, я, мабудь, так само вдіяла-б. Але бачите — ось я приїхала.
— Ну, то йдіть трошки далі, до хатини, та попоїжте чого-небудь, промовив він з радістю, не звертаючи уваги на жіноче благання, що вчувалося в голосі м-с Сейзер. — Ви, мабудь, стомилися. В якому напрямку мандруєте? Вверх? Значить, ви зимували в Давсоні, чи прибули з останнім льодом? Це ваш табор?
Він поглянув на вояжерів, що сиділи коло вогню на відкритому місці; потім, відчинивши двері, запросив її до хатини.
— Я приїхав сюди із Серкл-Сіті ще минулої зими; довелось іти льодом. А тут я оселився тимчасово. Маю на оці Гендерсон-Крік. Якщо не пощастить там, то в-осени подамся вверх Стюарт-рікою.