нашкодити йому в очах його наївної пастви; на щастя, вона ще вдосвіта подалася до Давсону.
Пройшло багато часу відтоді; минуло літо, і населення святкувало приїзд із Віндзору якоїсь дами королівського роду. Влаштовано човнові перегони. Натовп стояв на березі Юкона, стежачи за тим, як Сітка Чарлі, блискуче піднявши весло, першим доходив мети. Того дня м-с Епінґвел, що за цей час багато де-чого навчилась і збільшила досвід свій, вперше після губернаторського балю зустрілася з Фредою.
М-с Мак-Фі, не мігши заспокоїтись, потім оповідала всім, як м-с Епінґвел «прилюдно, зневажаючи суспільну мораль», підійшла до танцюристки й простягла їй руку. Як свідчили про цей випадок присутні, дівчина спочатку відступилася, а потім вони про щось поговорили, і Фреда, горда Фреда заридала, схилившись на плече капітанової жінки. Ніхто в Давсоні не знав, за що саме м-с Епінґвел просила пробачення у якоїсь грекині-танцюристки, та ще зробила це прилюдно, скомпромітувавши себе.
Ще де-кілька слів про м-с Мак-Фі. Вона взяла окрему каюту на першому пароплаві, що відпливав. Поїхала вона з того краю з теорією, яку склала собі протягом довгих і темних безсонних ночей. Вона переконалась у тому, що людей, які живуть у північних краях, не навернеш на шлях господній, бо ж на півночі страшенний холод. І чи-ж можна налякати пекельним вогнем того, хто живе у льодових холодниках?! Може, це трохи й відгонить догматизмом, але ж то теорія, яку собі склала м-с Мак-Фі.
